— Перед Богом Святим і перед вами, побратими мої, жалуюся на своє горе!.. на свою страшну кривду!.. Осиротили мене на весь вік… відобрали посліднє і потоптали ногами, і то так собі, для забавки!.. Ох, Боже, Боже, і ти глядиш на все те і ще можеш терпіти?.. Але ні, ти терпи собі, я не можу, я не буду!.. Побратими, товариші милі, радьте, що мені діяти, як мститися!? Все зроблю, на все відважуся, тільки не кажіть чекати, бійтеся Бога, не кажіть чекати!..
Він замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилі почав спокійнішим уже голосом:
— Ви знаєте, який я круглий сирота на світі, в якій біді та нужді зійшли мої молоді літа, поки нещастя не загнало мене сюди до цього проклятого пекла. Але вся біда і нужда, всі нещастя нічим були для мене, поки була хоч одна людина, котра вміла мене потішити, розрадити, приголубити, котра віддала б була своє життя за мене… котра любила мене!.. І тої єдиної порятівлі позавидували мені вороги!.. Послухайте, що зробили. Ви знаєте, вона для мене покинула свою хату, свою стару матір і прийшла сюди, до Борислава, щоби бути разом зі мною. Ми жили разом от уже півроку. Вона працювала при магазині того багача Ґольдкремера. На своє лихо сподобалася там всім тим псам, що її видали. А там їх є до вітра: касієр, молодий Шмулько Блютіґель, надзорець також молодий, далі ще якісь там капцани, Бог би їх поразив!.. Почали вони до неї налазити, не давати їй спокою. Раз, другий вона відправила їх чемно, а далі, коли Блютіґель застав її якось саму в присінку магазину і, осмілений, почав дуже вже до неї
