Прийшла мені на думку історія з панком Блютіґлем; я весь задрижав, одеревів. І що вже вмовляю себе, що це все байка, жарт, пустота; ні, щось, немов рукою, держить мене під вікном тої проклятої канцелярії. Не піду вже нікуди, гадаю собі, буду тут ждати, доки світло не погасне, ні, прожду й до рана. Сів я на якусь бочку під самою стіною просто вікна, сиджу, а тут мною аж телепає, немов зимниця[1] яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь у шинку ріпники хриплими голосами пісні доспівують, там знов пси гавкають, з-під Діла, від церкви долітає, мов зойк конаючого, сторожеве „осторожно з вогнем!“ Аж ось чую, в канцелярії якийсь регіт, зашваркотіли пани, пізнав я голос Блютіґля, голос наставника. Далі загепалося щось, немов о стіни розбивається, знов регіт, знов шваркіт, — і тиша. Господи, кожний голосок різав мене в саме серце, мов гострий ніж… Я так і задубів з вухом, приложеним до стіни. Аж нараз, вже над ранок, роздався страшний крик в канцелярії, тільки на одну хвилиночку, але крик той поразив мене, мов грім, уколов, мов жало гадини. Я відразу зірвався на рівні ноги: то був Варчин крик. І ледве я надумався, що тут робити, ледве підбіг до дверей, щоб з послідньою натугою всеї своєї сили виважити їх, коли нагло двері отворилися і з них вилетіла, мов громова куля, Варка. Але вже не кричала… Я пізнав її по одежі, бо її лиця зразу не добачив в сумерці. І вона мене не бачила, тільки, вилетівши з дверей канцелярії, погнала навпростець через горбки накиданої глини, по-між кошари та ями.
- ↑ Зимниця — гарячка.
