Германові зразу чудно стало, що хоче від нього той незнайомий жидок, — і він мимоволі наблизився до нього.
— Не пізнаєш мене? — спитав жидок.
Герман кивнув головою й випулив на нього очі.
— Я Іцик Шуберт, знаєш? Моя балабуста[1] там жила з твоєю мамою, знаєш.
Герман ледве-не-ледве пригадав собі Іцка, але на згадку про маму, сам не знаючи чому й про що, заревів на ввесь голос.
— Ну, ну, не плач, — сказав жидок благим, добродушним голосом. — Видиш, і мої померли, що робити? Всі померли, всі до одного,— додав він сумно, немов сам до себе, — і Тавба, і бухер[2], усі. Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе. А я гадав, що й ти капорес[3], а ось ти ще живий.
Герман нічого не говорив, тільки хлипав і обтирав очі рукавом.
— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик,— ходи зо мною!
Герман видивився на нього, мов не розумів того слова.
— Куди?
— До Губич. Там у мене хата є, і кінь є, і візок, поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно[4] там жити, і твій тато там жив, та, бідний, умер.
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночі переночувати, а Іцик не хотів його покинути й того таки дня попровадив із собою
