воску і по дешевій ціні, синод запевнює йому великий збут в Росії. Маючи той важний дозвіл і патент на семилітню власність свого винаходу, Ван-Гехт задумав добитися ними мільйонового маєтку. Він досі був бідним техніком, з тяжкою бідою стягнувся на уладження у Відні власної невеличкої хемічної лабораторії, в котрій працював сам при помочі тільки одного асистента-помічника, німчика Шеффеля. Тож і не диво, що тепер він рішився якнайдорожче продати здобуток своєї праці. В тій цілі він оголосив в торгових та біржевих віденських часописах свій винахід і відчинені для нього обширні збутові ринки, запрошуючи „p. t. панів підприємців, фабрикантів та капіталістів, котрі при його співучасті хотіли би зробити корисну спекуляцію, до порозуміння чи то особисто, чи то за посередництвом агентів з винахідником Ван-Гехтом“. Це оголошення зробило відразу чималий розрух серед віденських капіталістів, а особливо серед галицьких підприємців, що віддавна вже гріли руки при бориславській нафті та при бориславськім воску. Довкола убогої Ван-Гехтової лабораторії, поміщеної в наймленій, вогкій кватирі в сутерені[1], почали тишком та крадьком забігати різні аґенти: один другого уникав, а нікотрий не приступав прямо до діла, тільки вітрив з боків, мов собака. Ван-Гехт бачив усе те, і хоч потроху нетерпеливився в ожиданці бажаного мільйона, то, з другого боку, і радувався, знаючи, що в капіталістичнім світі вже воно так ведеться, що коли йде о якесь важніше діло, то насамперед нюхається і мацається
- ↑ Сутерена — підвал.
