— А як ти, — кажу, — Йване гадаєш? Марта от наша, нічого дівчина?
— А вам що до того, як я гадаю? — відрізав він, а сам ще дужче паліє.
„Ов, гадаю я собі, з тобою треба гостро держатися, коли ти так ріжеш.
— Ну, — кажу, — багато мені до того не є, але виджу, що тобі щось до неї, га? А ти чень знаєш, що у неї вітця нема, а я тепер для неї і отець і опікун, і сват і брат. Розумієш? Як скоро я побачив би щось, знаєш, не теє… то вважай, що я за чоловік! Зі мною жарту нема.
„Іван аж затремтів на ту бесіду.
— А нехай же вас, — каже, — Бог має! Десь також щось… грозити, а не знати, пощо й за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бійтеся, Матію, — каже опісля поважливо, — я хоч молодий, а знаю трохи, як що повинно бути. Ми нині з Мартою мали умовитися, як і що робити, а тоді вже й до вас, як до опікуна, вдатися по пораду і благословенство.
— Ну, вважай же мені! — промовив я, але сам почув, що щось мені так гей запаморочилося в голові і сльози бризнули з очей… Ет, дурень чоловік, та й по всьому!
„Ну нічого. Зробили ми умову, побралися вони. В Івана по батькові якимсь чудом лишився оцей кусник ґрунту. Досить того, що він таки тої весни виставив, уже то ніби ми оба ось ту хату, та й тут і обоє зачали жити. Правда, господарства тут ніякого не можна було заводити на тій голотечі, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а далі, як того почало не ставати, то мусіла й вона, бідна, йти на роботу до воску. Що було діяти?.. Я відділився від них, жив осібно,
