„Я прокинувся в хаті, на постелі. Марта коло мене сидить і плаче.
— А що, де Йван? — це було моє перше питання.
— Нема.
— Але чень же був дома?
— Не був.
„Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тільки снасть її. Що за нещастя?
— Алеж я, — кажу, — вчора вечір видів його.
„Вона всміхнулася крізь сльози і похитала головою.
— Ні, — каже, — ви вчора вечір ніяк не могли його видіти. Ви вчора вечір лежали ось тут без пам'яти.
— А що ж, то нині не вівторок? — спитав я.
— Ні, нині вже пятниця. Ви від понеділка ночі лежите ось тут, як мертвий, у гарячці та манколії[1].
— А Івана не було відтоді?
— Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, ніхто не знає, де він і що з ним.
— Алеж я його в понеділок видів у шинку.
„Марта нічого на те, тільки здвигнула плечима і заплакала. Певно, бідна подумала собі, що це мені так з перепою привиділося.
— Алеж, щоби я так світ Божий видів, як його я видів достоту своїми очима!
— Ба, та бо якби він був тоді в Бориславі, то був би прийшов додому, — сказала Марта.
— От тож то й мені дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?
— Був. Я тут розпитувала тустанівських парубків. Був, кажуть, згодив поле з хатою
- ↑ Манколія — бред під час гарячки.
