ага, немов чорт злизав усякий слід! На тім і стало.
„Ну, вже вам того не треба й казати, який у нас Великдень був. Що там бідна Марта наплакалася, Господи! Вся надія пропала. Минув місяць, другий, про Івана ані вістки, ані чутки. Далі чуємо, декотрі ріпники посмішковуються, жартують: „Розумний хлопець той Півторак: гроші забрав, бабу лишив, а сам в світ за очі!“ Зразу говорили те на жарт, а далі декотрі почали й напевне говорити. Знов я розпитую: хто чув? хто видів? Не знати. Той каже: Микола видів; Микола каже: Проць мені казав; Проць каже: Семен відкись чув; Семен не пригадує собі, відки чув, але здається йому, що від Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить і кожному в очі плює.
„Аж десь по двох роках, он торік весною, видобуто з одної старої ями кості. Пізнали ми по перстені на пальці та по ремені, що то був Іван. Ремінь був порожній, очевидно ножем розрізаний. Застрягла мені тоді в голову гадка, і досі мене не помітує. Погана гадка, дуже грішна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собі: то ніхто, як тільки один Мортко наперед підпоїв Івана, підмовив якихось, щоби мене довели до безпам'яти і набили, а опісля ограбував його бідного і вкинув у яму. Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два дні з'їхала комісія обзирати кости, пішов я і почав казати все, як на сповіді. Пани слухали-слухали, записали все в протокол, кликали цього й того: Мортка, Іваниху, шинкаря, знов списували протоколи, а далі взяли та й арештували мене. Я не знав, що зі мною хотять
