праці рук мусить щось зробитися, — але що і якими силами, цього ніхто не вмів собі сам вияснити, і цього іменно вияснення кожний ждав від спільної ради.
Один тільки Андрусь Басараб немов не почував нічого надзвичайного. Він засів на своїм місці коло стола під вікном і окинув оком товариство.
— Ну, всі зібрані, — сказав він, — можемо зачати своє діло. Ану, Деркачу, за палицями!
Деркач, послушний і звинний, уже протискався крізь стоячих серед хати побратимів, коли втім старий Стасюра встав і просив о голос.
— Ну, що там такого, — сказав неохітно Андрусь, — говори, побратиме Стасюро, хоч, я думаю, все таки ліпше було би, щоби у Деркача ті палички були під руками. Не завадить закарбувати, скоро що цікавішого.
— Ні, — сказав твердим голосом Стасюра, — я не буду говорити нічого такого, що здалося би до карбування.
— Ну, а що ж такого? — спитав Андрусь і знов звернув по всіх побратимах. Він побачив, що ті сиділи або стояли з похнюпленими лицями і не дивилися на Стасюру, а тільки немов готувилися слухати його бесіди. Андрусь покмітив, що вони змовилися.
— Те, побратиме Андрусю, — говорив сміливо старий ріпник, — що пора би нам найти собі яку іншу, ліпшу роботу, аніж те карбування. Що ж то ми, діти, чи що? У побратима Деркача цілі в'язанки покарбованих палиць, а яка з них користь? Кому що помогло те карбування?
Андрусь зачудованими очима дивився на старого. Справді, в такий спосіб ніхто ще тут
