— А! А й справді! От гадка добра! — скрикнули побратими в один голос. Навіть Андрусеве лице трохи роз'яснилося.
— А що зробили би, — відповів Сень,— напровадили би з усіх світів нових робітників, а нас нагнали би.
— А якби ми стали лавою і не пустили тих нових і просили їх, щоби заждали хоч доти, доки наша справа не виграє? Можна би в такім разі повисилати своїх людей і по околичних селах, щоби там оголосили: до такого і такого часу не йдіть ніхто до Борислава, поки наша війна не скінчиться!
— Гурра! — закричали побратими, — то мені рада! Війна, війна з багачами і здирцями!
— Ну, і я гадаю, що така війна ліпша, ніж усяка друга, — говорив далі Бенедьо, — раз тому, що то війна спокійна, безкровна, а по-друге й тому, що можемо підняти її зовсім одверто і сміло, і ніхто нам за неї нічого не може зробити. Кожний, скоро що до чого, може сказати: не йду на роботу, бо замало платять. Заплатять стільки й стільки, то піду, та й годі.
Радість побратимів була дуже велика, коли почули ту раду, а й сам Бенедьо тішився не менше від других, бо рада прийшла йому до голови зовсім несподівано, в жарі суперечки з Сеньом Басарабом.
— Ба, добре ти кажеш: війна, перестати робити! Але хоч би й усі пристали на те, то скажи ти мені, будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботиці? Адже тяжко й погадати, щоби багачі зараз першого дня та пом'якли і згодилися добровільно давати нам більшу плату. Може, прийдеться
