А ти, побратиме? — обернувся він до Прийдеволі, що все ще стояв в темнім куті і непевно позирав то на Бенедя, то на гамірливих, оживлених ріпників.
Він стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а опісля швидко сказав:
— І я, і я з вами!
— З котрими вами? — спитав гризько Сень, — бо тут ми тепер, як бачиш, двоякі. Чи з ними от, чи зі мною і братом?
— Так, з тобою і братом! Ти чув, що цей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.
— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! — уговорював його Сень тихим голосом. — Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою?…
— Ні, ні, ні, не забув! — перервав Прийдеволя. — Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..
— Ну, так чого ж тут гризтися? Хіба суду боїшся? Не бійся, комісія поїхала в тій добрій вірі, що він сам упав до ями; ще хазяїна на кару засудять, чому яму не заткав!
— Ні, ні, ні, — знов якось гарячково-болісно перехопив Прийдеволя,— не боюся комісії! Що комісія? Мені здається навіть, що якби комісія… теє… викрила, то мені легше було би!
— Тьфу, най Бог боронить, ти що таке торочиш?
— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до нього і судорожно стискаючи своєю міцною рукою його плече, — мені здається, що той… панок, знаєш… той,
