Невже ж не можна тому лиху порадити?“ Але поради не було ні відки. А розмови проте не втихали, навпаки — ставали чимраз голосніші і різкіші. Люди, котрі зразу говорили про свою біду рівнодушно, мов про неминучий засуд, при ближчій розвазі і по довших розмовах зі знайомими, щирими приятелями та старшими ріпниками або взагалі бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не є, що лиху можна би помогти, але, не видячи і не знаючи, як можна би помогти, почали нетерпеливитися, ставали роздразнені, ходили і говорили мов у гарячці, хапали пильно кожне слово, котре могло їм прояснити їх безпросвітне положення. Аж до найдальших хаток, до найтемніших закамарків доходили ті розмови, розбігалися на всі боки, мов огонь по сухій соломі. Малі хлоп'ята-лип'ярі, дівчата та молодиці, що в кошарах вибирали віск із глини, — і ті заговорили про бідність свого положення, про те, що конче треба їм деяк радитися з собою і шукати для себе рятунку.
— І ти тої самої співаєш? — говорили не раз старші ріпники, всміхаючися та слухаючи нарікання молодих хлопаків.
— От так, нібито нам не така сама біда, як і вам? — відповідали молоді. — Та бо нам ще гірше, ніж вам! Вас і не так борзо[1] відправлять від роботи, вам і не так живо з платні урвуть, а хоч і вривають то все таки вам більша плата, ніж нам. А їсти ми потрібуємо так само, як і ви!
— Але хто ж вас навів на такий розум, що треба собі який рятунок давати?
- ↑ Борзо — скоро.
