З нетерплячкою дожидали її й наші побратими, а особливо Бенедьо і Андрусь Басараб.
Буря збиралася над Бориславом — не з неба до землі, але з землі проти неба.
На широкім болоню[1], на бориславській і банській толоці збиралися грізні хмари: це ріпники сходилися на велику робітницьку раду. Всі цікаві на нову, досі нечувану появу; всі повні надії і якогось таємного страху; всі згідні в роз'яренню і ненависті до своїх гнобителів. З гамором або шепотом, більшими або меншими купками, з горішнього й долішнього кінця або і з середини Борислава плили-напливали вони. Чорні, зароплені кафтани, лейбики, сіряки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнірські „гольцмици“, бойківські повстяні крисані та підгірські солом'яники, все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомоніло, мов прибуваюча повінь.
— Що тут довго радити? — гомоніли в одній купі. — Тут рада одна: пани світ зуймили, пани нам жити не дають, пани голод навели на нарід!
— Треба нам взятися докупи, не піддаватися панам! — викрикували в другій купі.
— Добре вам казати: не піддаватися. А як голод притисне, зарібку пан не дасть, тоді й ви опустите хвіст і піддастеся сухій вербі, не то панові.
- ↑ Болонє — пустир, пасовисько, толока.
