старі ще не злізли, а вже нові наросли, і що нам з того? Кажуть: гірко заробиш, солодко з'їси; а ми чи багато солодко в'їмося? Гірко заробляємо, то правда, але ще гірші наші вжитки. Та й то більше мліємо голодом, ніж ситости зазнаємо. Та й ще коби хоч не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кожнім кроці! А то, самі видите, яка нам повага. Робучий чоловік у них і за худобину не вартує!
— Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом більше стоять, як за бідним чоловіком! Гей, гей, чи то Бог дивиться на те?
— Та й ще розважте, — говорив далі Бенедьо, — на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Пани! Власники! Бідний ріпник сидить по шість, по вісім, по дванадцять годин у ямі, в замороці та смродах, мучиться, гепає та копле штольні попід землю, другі робітники стоять при корбі, при млинку і крутять, аж їм мозок у голові крутиться і послідні цомоґи[1] з них тягне, а власники продають воски й нафти і збирають тисячні суми, і панують, будують доми муровані, вбираються та їздять в каретах та бризкають болотом на бідного чоловіка! І слова доброго від них він ніколи не почує. От на кого ми робимо і яку подяку маємо за те!
— Най їх Бог покарає за нашу працю і нашу нужду! — гукнули ріпники з усіх боків.
— Так то воно, так, — говорив далі Бенедьо по короткім передиху, — що най їх Бог покарає. Але то ще хто знає, чи Бог схоче їх покарати, чи ні, а по-друге, хто знає, чи нам від того
- ↑ Цомоґи — жили.
