питають, чи можна нам продихати, чи ні, а знижують нам плату раз-у-раз. І не перестануть ще далі знижувати, доки не впімнемося за собою.
— Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!
— Ба, постійте, нехай я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити їм, чи добром чи й погрозою, на ні на що не здасться, не послухають. Тут треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися, відки це на них упало. От що треба зробити. Всі, скільки нас тут є, і ті котрих тут нема, одним словом, усі, разом одного ранку, кожний при своїй роботі, приходимо і кажемо: годі, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, волимо сидіти дома. Доки не буде більшої платні, доти й пальцем не кинемо. І, сказавши те, всі додому!
Ріпники аж роти порознімали з диву, почувши таку раду.
— Ба, та як же це, покинути роботу?
— На час, на час, доки пани плату більшу не дадуть.
— Але-ж це може потривати довго.
— Ну, дуже довго воно не потриває. Аджеж уважайте: пани поробили з різними купцями контракти: на той та той час достачити стільки воску, стільки нафти, ну, а як на час не постачать, то їм втрата буде десять раз більша, ніж та надвишка в нашій платні. А самі до ям не полізуть, потримаються, може, кілька днів, та й мусять таки до нас „прийдіте поклонімося“.
— Алеж вони собі наспроваджують інших робітників!
— Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати відси людей на всі
