побратими йшли мовчки горі вулицею. Сень пильно глядів по вікнах. Дійшли вже на середину Борислава, де доми були трохи огрядніші, помальовані то жовтою, то синьою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вікнах і з мосяжними клямками при дубових дверях, з ґаночками або й без ґаночків, а перед кількома були навіть малесенькі за штахетами огородці з нужденними квітами. Тут жили бориславські „головачі“ та „тузи“ — головні підприємці. На середині, найкращий з усіх, стояв домок Германа Ґольдкремера, критий бляхою і нині зовсім пустий, бо Герман рідко коли ночував в Бориславі. Побіч нього, трохи віддалік від решти, стояв другий, не такий гарний і далеко не такий огрядний домок Іцка Бавха. В однім його вікні було ще світло, — очевидно, що Іцик мусив ще не спати, бо вікно було іменно з його кабінету.
Сень Басараб знав цей домок. Він довгий час робив в Іцкових ямах і не раз приходив сюди за виплатою. Він знав, що, крім одної старої служниці і Іцка самого, не було нікого в тім домі, і що служниця певно вже спить в кухні. Цього тільки йому й треба було. Він шарпнув за собою Прийдеволю і коло найближчої ями оба обмастили собі лиця чорною кип'ячкою так, що їх лиць зовсім не можна було пізнати.
— Ходи за мною і не кажи ані слова, а роби, що я скажу, — шепнув Сень, і вони пішли. Осторожно підповзли вони до одних, далі до других дверей дому, але двері були позамикані. Це зовсім не знеохотило Сеня і він почав оглядати вікна. Тихе псикнення дало знати Прийдеволі, що він найшов, чого шукав. Справді, одна кватирка в кухоннім вікні була
