шмату, котрою був затканий Іцків рот, погасив світло і, виходячи, позапирав двері, защепив кухонне вікно, крізь котре виліз на двір, і свиснув стиха на Сеня.
— Ну, що? — спитав Сень.
— Нічого, — відказав Прийдеволя. — Сидить, не рушається.
— Може задушився?
— Ні, дихає.
— Гм, мусив таки дуже перепудитися. Ну, про мене, нехай йому завтра відливають переполох! А нам пора йти спати! Тридцять пачок маємо, це чень вистане! А лице зараз теплою водою і милом, ані знаку не буде. Ну, що то скаже завтра Іцко, як протверезиться! Тепер уже певно, що сам побігне до жандармів!
Але Іцкові було не до жандармів. Чорна пітьма і мертва тиша залягла його кабінет. Він усе ще сидів на кріслі, з руками, опертими на бюрі, з вибалушеними очима, але давно вже не чути було його важкого сапання. Так застало його й ранішнє сонце, коли визирнуло з-понад чорних бориславських дахів і крізь вікно заглянуло йому в мертві, скляні очі. Так застала його й служниця, так застав його й цирулик і інші знайомі, що на її крик позбігалися, і ніхто не знав, що це таке з ним зробилося. Цирулик говорив, що Іцка „шляк трафив“[1], бо на його тілі не було ніяких найменших слідів насилля, одіж була в порядку і нічого не свідчило про якийнебудь напад. Служниця, правда, говорила про якийсь шелест, про якесь ступання вночі і чула, як пан відмикав двері, але все те говорила вона дуже
- ↑ Параліч узяв.
