— Так, так! — загомоніли кругом робітники, — але чого ж на такий спосіб жадати?
— Я би гадав ось чого: поперше, розуміється, щоби платню нам підвищено: тим, що до ями йдуть, — найменше дванадцять шісток, тим, що на верха, — ринського, а найменше вісім шісток: подруге, щоби ніхто не смів побирати ніякого касієрного; потретє, щоби до робітницької запомогової каси, крім робітників, давали вкладки також і пани, кожний найменше по ринському місячно; дальше, щоби в разі нещасливого випадку, смерти, каліцтва обов'язані були платити за шпиталь і ліки, а також рятувати осиротілу робітницьку родину хоч через пів року. Я гадаю, що це жадання не надто великі, а для нас із них вийшла би значна пільга.
— Так, так, — крикнули гуртом робітники. — Того тримаймося! А як у нас буде опісля своя каса, то й пізніше зможемо добиватися дальших уступок.
Підприємці не знали нічого про ту нараду. Чим ближче до ночі, тим більший страх огортав їх перед робітниками. Хати були позамикані. На вулицю рідко хто показувався. Тільки глухий гомін і шепіт і тривожна дрож ходили по Бориславі, мов пошибаюча тисячі людей зараза, мов осінній стогнучий вітер по гаю.
Фанні, Леонова єдиначка, сиділа самотня в задумі на м'якій софі в пишнім покою. Вона час від часу позирала на годинник, що тикав обіч неї під кришталевим дзвоном на мармуровім столику.
— Третя година, — сказала вона знудженим голосом. — Як поволі йде той час! Батько поверне аж по п'ятій, а ти, Фанні, сиди сама!
