— Але ти обіцяв мені нині відкрити свою тайну: хто ти?
— І ти не догадалася досі? Не вивідалася про те, що тобі котрий будь з твоїх слуг міг сказати?
— Ні. Я з ніким про тебе не говорила.
— Я син Германа Ґольдкремера, знаєш його?
— Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?
— Що? Твій батько сватав тебе за мене? Коли?
— Недавно, два місяці тому. Як я тебе боялася, не бачивши!
— Але що ж сказали мої родичі?
— Я не знаю. Здається, батько твій був не від того, але мати була противна, і я догадуюся, що мусила чимсь дуже образити мойого батька, бо той прийшов від вас страшно зворушений і розгніваний і проклинав твою матір.
— Що ти говориш! — скрикнув Ґотліб. — Моя мати! І мала би бути противна!.. Але ні, — додав він по хвилі, — це може бути, така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька ще нині!
Лице Ґотліба горіло дикою рішучістю.
— Коли верне твій батько?
— О п'ятій.
— Ну, то прощай! Я йду і пришлю сюди свою матір, щоб полагодила цю справу. Вона мусить це зробити для нашого щастя. Прощай, серце!
І він пішов.
— Що за сила, що за рішучість, що за гаряче чуття! — шептала п'яна від розкоші Фанні. — Ні, ні, зовсім не те, що інші, бліді,
