за тобою, я вмерла би швидко, але проти батькової волі не пішла б.
— Так ти мене не любиш?
— Ґотліб! — і вона впала в його обійми. Жаль і грозяча розлука додавали сили їх пестощам, сльози доливали жару їх поцілуям.
— Але які види може твій батько мати з тобою, Фанні?
— Або я знаю! Адже знаєш, мій батько багатий, має зв'язки з усякими купцями та банкирами, може хоче мене віддати за котрого з них.
— Прокляте багатство! — воркнув крізь зуби Ґотліб.
— Я би воліла, щоби мій батько був бідний, — сказала сумовито Фанні, — тоді він потребував би ласки твого батька і з радістю віддав би мене за тебе.
Очі Ґотліба заіскрилися при тих словах дівчини. Він кріпко стиснув її руку, так що вона аж скрикнула.
— Добре мовиш, Фанні, — сказав він рішуче, — і я так кажу! Бувай здорова!
— Куди йдеш?
— Не питай! Я постараюсь усунути всі завади, що стоять на дорозі нашому щастю! Ти мусиш бути моєю, а хоч би тут…
Вона не дочула його слів. Мов громова хмара, вибіг він з Леонового дому, і в бідної Фанні тривожно стискалося серце.
— Що він хоче зробити? — прошептала вона. — Він такий бистрий і палкий, він так гаряче і безпам'ятно любить мене, що готов наробити якого лиха. Господи, хорони його!
А Ґотліб, вийшовши на вулицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти. Далі стрепенувся і погнав додому.
