— А певно.
— Якби він був бідний, то дав би доньку за тебе.
— А певно.
— Ну, а хіба ж то така велика річ з багача зробити бідного?
— Не велика.
— І я так думаю. Піди вночі і підложи вогонь під його кляту фабрику, все його багатство за годину з димом піде, і донька його буде твоєю!
Ґотлібові очі заярілися рішучим вогнем.
— Добре кажете, мамо! І я сам так гадаю. Дякую вам!
І він побіг з покою, оставивши Рифку саму з її думками.
Вона зразу сиділа безсильна, втомлена незвичайною працею думок, сиділа і всміхалася, що ось яку то мудру раду дала вона синові. Лице її в тій хвилі мало вираз того ідіота, що регочеться, відтявши голову свому улюбленому котові.
Але не довго тривав той ідіотичний супокій. Ні відси, ні відти налетіла ясніша хвиля, Рифці разом ясно стало, в яку бездонну пропасть попхнула вона свого сина, їй разом показалося, що її син підкрадається з засвіченим віхтем під якийсь високий, темний будинок, що підпалює його, втікає, його ловлять, б'ють, кують в кайдани, вкидають в якусь глибоку-глибоку підземну вогку яму, і вона в страшенній розпуці вхопилася за голову обома руками і, микаючи на собі волосся, скрикнула:
— Мій сину! Мій сину! Вернися!
Але Ґотліб був уже далеко і не вернувся.
