навчені раз, будемо обережніші. А своїм підпалом що ви вдієте, кому поможете?
— Їм пошкодимо, і цього нам досить! — скрикнув Сень.
— Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може бути, що тобі, вам кільком досить, бо ви на те заприсяглися. Але другим? Усім робітникам? Чи вони від того будуть ситі, що багачі покапцаніють? Ні, але будуть мусіти знов робити по-давньому і вдоволятися ще меншою платою, бо багатий все таки хоч з мусу може заплатити більше, а бідний не може. А, не дай Боже, викриється ваша змова, то стільки вас піде гнити до криміналу, або хто знає, що ще може статися! Ні, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого слова, покиньте свої страшні замисли, працюймо далі разом так, як зачали, а помсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду і кожному вимірює по ділам його.
— Те-те-те, ти вже щось з попівська затинаєш, — відказав насмішливо Сень. — Не час нам ждати на той вимір, про котрий досі якось ми нічого не знаємо. Моя гадка: в кого міцні кулаки, той сам собі вимірить правду. І нам так треба робити. Хто сам собі помагає, тому й Бог поможе!
— Так, побратиме Бенедю, — сказав лагідніше Андрусь, — годі нам уже вертатися. Розмахнули сокирою, то треба вже врубати, хоч-би мала нам сокира і в зуби пирснути. Коли ти не хочеш з нами кумпанію держати, то ми тебе не силуємо. Розуміється, що надіємося по тобі, що не видаш нас.
— Га, коли інакше не можна, коли так мусить бути, — сказав Бенедьо — то нехай і так,
