нила його слух своїм солодким дзюрчанням. Він лежав, випростувавши змучене тіло на м'якій мураві, і дихав, швидко, глибоко дихав. Уже збирався з силою, щоби устати й напитися води, коли нараз почув ось-тут над собою чи під собою не то шепіт, не то приглушене хрипіння:
— Герш, ти тут?
Герман стрепенувся й зірвався на рівні ноги. Він не бачив нікого.
— Хто мене кличе? — промовив він так само стишеним голосом.
— Я, Вольф. Не стій. Зігнися й ходи сюди.
З напряму, відки йшов голос, Герман переконався, що Вольф був у ярку коло джерела і, очевидно, тим ярком доповз сюди з самої долини, коли Герман, стільки разів озираючися довкола, заким зайшов сюди, не бачив його. Він схилився і, майже рачкуючи, зіскочив у ярок. Вольф був блідий, обтиканий реп'яхами та бур'яном; шапку мав у кешені, а широкою долонею обтирав собі піт із чола.
— Шукають нас, як пси. Розбіглися на всі боки за нами, — шептав він до Германа, ледве переводячи дух. — Боюся, що бачили мене, як я викрадався з міста.
— А може, в місті було б нам безпечніше? — мовив Герман. — Там жандарі.
— Що нам поможуть жандарі? Адже не будуть усю ніч стояти коло нас. А ті жиди, то такі люди, ой, ти не знаєш, що то за люди! Сруль-Лейб, знаєш, той, де ми ночували, шепнув мені крадькома: „Вольф, утікайте! Страшенно злі на вас, змовляються на ваше життя“.
— І чого вони хочуть від вас? — з острахом мовив Герман. — Що ви їм винні?
