Обдумавши по дорозі добре всю справу, Герман набрав у дві коновки трохи мази, щоб не надто тяжко було їх двигати горами, і, перебравшися з Борислава до Попелів, відци на Смільну й далі в гори, помандрував до Турки, а відци до Лютовиск. Усякий, бачачи його, думав, що це один із тих жидів, які возять і розносять мазь по селах. По кількаденній мандрівці, він зайшов до Лютовиск. Тяжко було пізнати тепер це містечко. Лежало воно в кітловині, вимерле, безлюдне, сонне та спокійне. Герман оглядався, пробирався звільна тісними вуличками, поки дійшов до хати Сруль-Лейба. Цей, розуміється, не пізнав його, і коли він попросився на ніч, зирнув на нього з-під лоба і, видно, не мав великої охоти прийняти його.
— Гертс-іер[1], Сруль-Лейб, — промовив він стиха, — я мав би вам щось сказати.
— Ну, що таке?
— Та лише вам самим.
Сруль-Лейб завів його до ванькира, заваленого подушками та всяким шматтям.
— Ви не пізнаєте мене, Сруль-Лейб?
Сруль-Лейб змірив його очима.
— Ні, не пізнаю.
— Я той баришник, що в часі ярмарки ночував у вас з Вольфом, тямите?
— Ай-вай! — скрикнув Сруль-Лейб і вдарився об поли руками. — І що ж ти тут робиш?
— Я маю у вас розвідати про Вольфа, зачекати на нього, коли ще не вернув.
— Про Вольфа… зачекати… як то? То хіба ти не знаєш?
- ↑ Слухай.
