вих убивців справа затихне, і нікому не буде потреби шукати за ним. Сруль-Лейб згодився переночувати його в себе. На другий день раненько, ще далеко до сходу сонця, Герман устав, попрощався зі Сруль-Лейбом і, неспостережений ніким, з коновками на плечах побіг на горб до кринички під обпаленою ялицею. Не довго шукавши, він у ярку знайшов плиту, знайшов схованку і в ній нетиканий Вольфів черес і, вхопивши його тремтячою рукою та сховавши за пазуху, почвалав на гостинець, відци назад через Лютовиска, до Турки й до Дрогобича.
Мимовільне, важке зідхання злетіло з Германових грудей, коли оцей страшний та остаточно щасливо перебутий епізод раптово з незвичайною пластикою просунувся через його душу, мов процесія давно забутих тіней. Він зідхнув і разом з тим схопився з місця. Немов якась пружина в його душі, досі натискана важкою рукою, нараз, звільнена, скочила на своє давнє місце, — так само еластично, бадьоро він схопився з крісла й зирнув на годинник.
— Дев'ята година, а я сиджу та й марами бавлюся, мов закоханий! — скрикнув він і задзвонив.
— Покликати мені пана бухгальтера й шахтарів! Обрахунок! Книги принести! — звелів він коротко слузі, що появився на голос дзвінка. А потім пройшовся кілька разів по покою. Раптом спинена процесія образів з його життєвої драми пускала ще по собі пасма рефлексій, мов метеор, падучи, кидає снопи іскор по небі.
