— Ви молоді, панове, замало знаєте й замало бачите, а забагато вірите цим своїм засадам. Вірте мені, пане, що чим старшим будете, тим більше досвід буде обмежувати й стісняти обшир цих засад, доки зовсім не поглине.
— Ба, ексцеленціє, постаріємось, то поступатимемо так, як старі. Але доки ми молоді, нехай дозволять нам ексцеленція поступати як молодим.
— Дозволь вам! — майже крикнув ексцеленція. — А скільки ви за цей час можете наробити шкоди, який пожар можете розпалити! Це вас ніщо не обходить.!
— Не розумію властиво, чого ексцеленція від нас жадають, — сказав Владко.
— Жадаю, щоб ви, панове, дали спокій цьому вічному й шаленому атакуванню шляхти.
— З найбільшою приємністю, — відповів Владко. — Скоро тільки шляхта дасть спокій вічному кривдженню і принижуванню сільського люду.
— Отже, ви, панове, конче хочете війни? — сказав ексцеленція, починаючи тратити терпеливість.
— Навпаки, ексцеленціє, ми хочемо спокою, але корисного для обох сторін, а не лише для однієї.
— Нудите мене, пане. Прощайте! — сказав граф Адольф відвертаючись і махнув рукою на знак, що аудієнція скінчена. — Зухвалець! — вицідив він крізь зуби, обернувшись до пані Дреліхової, але так, що Владко, відходячи, міг почути це слово.
— Мій Боже, що то тепер за молодь, що за покоління! — нарікала пані Дреліхова. — Всьому винна ця конституція. Попереверталося в голові юнакам, і думають, що їм усе вільно.
Граф Адольф майже не чув цих слів, тяжко віддихаючи і стараючись успокоїти роздратовання, якому мимоволі піддався наслідком зухвалих слів цього юнака. Але, коли по хвилині він цілком запанував над собою, зовсім холодно розважив свій крок і пожалував трохи свого запалу. В наступній хвилині він поглянув на справу знову з іншого боку. Очевидно, ці юнаки не з таких, щоб їх можна грізьбою застрашити або обіцянками чи протекцією знадити з раз прийнятого напрямку. Треба з ними боротися, треба їх задавити, інакше вони не замовкнуть. А якщо так, то й краще сталось, що си-
