натись, чи дійсно ці глибокі, таємничі очі були вікном живої і гарної душі. Уживав найбільших зусиль, щоб бути перед нею вільним, веселим і не розгубитись, але коли став перед нею, коли з поклоном діткнувсь її руки і почув її дотик, усі його постанови розвіялись димом. А втім, Регіна видавалась йому тепер якоюсь незадоволеною, нерадою; якась хмарка висіла на її яснім чолі, а очі блищали холодним, немов сталевим блиском, що не дозволяв зазирнути в глибину душі.
— Чи ви, пані, надовго загостили до Львова? — запитав нарешті Начко під час танцю.
— На постійне життя, — шепнула Регіна і відвернулась.
— І будете проживати у тітки?
— Так.
— А де ви досі проживали?
— Не варт про це, — шепнула Регіна, очевидно, незадоволена з того, що Начко під час цієї розмови зробив якийсь незручний крок.
На цьому розмова перервалась, але Начко ще не тратив надії. Коли скінчили тур, він підвів її на її крісло, а користаючи з нагоди, що ані Мільці, ані пані Дреліхової не було близько (паню Дреліхову граф Адольф відвів до буфету, живо щось із нею розмовляючи), він запитав:
— Дозволите, пані, сісти побіч себе?
— Прошу! — сказала Регіна, не дивлячись на нього.
Начко сів.
— Вибачте мою сміливість, — сказав він, поглядаючи збоку на її профіль, — але я хотів спитатись вас, що поробляє ваш брат.
— Мій брат? Який брат?
— Ернест Киселевський, мій колишній учень.
Регіна обернулась нараз і видивилась великими очима на Начка, але й цим разом не було в них ніякої іскри почуття, а була лише холодна цікавість.
— Отже, ви, пане, знаєте мого брата? — запитала вона. — Не можу собі уявити, звідки та яким робом.
— Адже він протягом року ходив до гімназії у Львові, а потім, здається мені, пішов до військової школи.
— Вже вийшов із неї, — відтяла коротко Рогіна.
— А це чому вийшов? — запитав Начко.
— Байдуже! — відповіла Регіна.
