Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/133

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

кручування і доноси, що були б в силі убити дві інші газети, «Gońc-ові» якимсь чудом виходили на користь; а він не полемізував, не боронився, лише йшов спокійно своїм шляхом.

Відіславши лист до Регіни, працював Начко спокійно над своєю великою статтею. Швидкої відповіді він не сподівався, бо сам у листі просив Регіну, щоб вона добре надумалась, щоб узяла до уваги, що як би не здавалося на око, це не є легкодушний крок, але виплив сильної і непохитної постанови, що він чує, що без неї жити не може, і, просячи її руки, ставить усю свою долю на карту: його життя або смерть залежатиме від її рішення.

Але ось третього дня після відіслання цього листа одержав Начко відповідь. Була вона коротка і містила в собі ці слова — Начко пам'ятатиме їх до гробової дошки, незважаючи на те, що не міг знайти в собі сили, щоб перечитати їх більше ніж один раз: «Шановний пане! Моя сестріниця Регіна Киселевська дякує Вам за довір'я, але заявляє Вам через мене, що Вашою жінкою не буде. Покірна Терміна Дреліхова».

Незважаючи на те, що цей лист дійшов до його рук перед двома днями, Начко й тепер іще, згадавши кожне його слово, кожну букву цього бридкого, розлізлого письма, аж кинувся на ліжку, мов на терновій постелі. Прокляття! Отже, аж до цього дійшло! Отже, вона аж так згордувала ним, що навіть сама не відповіла на його слова, писані кров'ю серця, але довірила відповідь нечистим рукам цієї… цієї… Мабуть, страшне було в перших хвилинах схвильовання Начка, як і тепер іще, коли час успів уже значно втишити біль, він на саму згадку про цей удар не міг довше влежати на ліжку, зірвався, скрегочучи зубами й заламлюючи руки в німій розпуці, і почав бігати по кімнаті мов шалений.

— Отже, нічого, нічого, нічого мені не лишилось! — шептав він, стискаючи голову долонями, неначе лякався, що вона йому трісне з болю. — Брат покинув мене, ця ко̀пнула мене ногою гірше, ніж якого пса. Все, що люди називають особистим щастям, я замкнув у глибокім льосі і маю ключ кинути до моря. Але ж без особистого щастя життя — не життя, людина — не людина. Коли людина впадає під тягарем страждання, то як же ж вона може добре працювати для громадської справи? Ні, відчуваю це. Я загинув! І за що? І чому?

І знову він бігав по кімнаті, заламлюючи руки, то хапа-