Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/148

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Редакційний слуга, кремезний чоловік, прибіг на цей крик з експедиційної кімнати.

— Покажи цьому панові, — і Начко вказав на Ернеста, що сидів, — куди від нас виходять!

— Що? — скрикнув Ернест, зриваючись з софи і звертаючись до Начка. — Ви сміли б ображати мене, брата…

— Феліксе! — сказав Начко з притиском і відвернувся.

— Прошу, пане, — сказав Фелікс, — нехай пан не опираються.

— Отже, так так! — скрикнув розсерджений Ернест. — Замість допомогти мені, ви викидаєте мене? Добре, я піду, але я вам прислужусь! Пожалуєте цього!

І, все ще нарікаючи й грозячи, Ернест вийшов з редакційного приміщення разом з Феліксом.

А Начко тимчасом кидається по своїм кабінеті, мов зранений звір. — Отже ж, така це історія! Отже, вона, ця свята, чиста й добра Регіна, дозволила вжити себе на знаряддя підлої інтриги тих сфер, які намагаються задушити його часопис! Отже, їх це дух віє з її слів! Отже, в тій-то цілі надягнула вона маску доброти й жалю за зроблену нетактовність, щоб їм сподобатись! Боже! В яку безодню моральної гидоти дав йому заглянути той кретин, та попсована мумія! — І Начко не міг довше витримати в кімнаті. Стісняли його мури, душило повітря, зогидло йому все на світі. Одягнувшись, він вилетів з редакції, доручивши співробітникам переглянути те, що принесе вуличний репортер і судовий справоздавець.

Він ішов вулицею якийсь час без думки, приспішеним кроком, з похиленою головою, немовби приготовлювавсь розбивати нею мури. Гострий східний вітер, що пік відрання, остудив його гарячу кров, навіяв йому холодніші, спокійніші думки. Він почав задумуватися над становищем Регіни. Без маєтку й засобів до життя, на ласці тітки, що мала доньку на виданні, а до того ще з таким братом на шиї, як цей Ернест, — тож-то, дійсно, можна ошаліти. Не дивно, що бідна дівчина піддалась спокусі і дозволила вжити себе за знаряддя інтриги, далекосяглості якої сама, напевне, не оцінює. Стало йому дуже жаль її. Готов був зробити все, щоб полегшити її прикру долю, але зміняти напрямок свого часопису — таж це значило топтати ногами власні ідеали, вбивати свою власну душу! Ні, ніколи, ніколи й ніколи! Цього вона не може домагатись