шучим голосом, що не допускав ніякої дискусії, ніякого опору. Рівно з ударом дванадцятої години всі накази були виконані, редакційний персонал, попрощавшись з Начком, вийшов, віддалився також адміністратор, розійшлись і службовці. Начко лишився сам. Він не думав, що робить і що з ним дальше буде. Був автоматом, що живе лише теперішністю. Минуле запало за ним у безодню, його спалив грім, воно зникло без сліду; будучини не було ніякої. Встав із крісла, на якім сидів, і з деяким задоволенням оглянувся довкола. Тут перо одного з співробітників так і полишилось застромлене в каламарі: вийняв його, обтер об бібулу і поклав на належнім місці. Там одно вікно полишилось відчинене: приставив собі крісло, виліз на фрамугу, замкнув вікно і позащіпав як годиться всі гачки й засувки. Так! Тепер усе в порядку. Вернувся до свого кабінету і вдягнув пальто. Виходячи, замкнув за собою двері кабінету і поклав ключ в кишеню; дальше замкнув двері редакційного бюро і теж поклав ключ в кишеню; нарешті так само замкнув подвійні двері від експедиції, що виходили на вулицю, і обидва ключі поклав в кишеню. Потім спокійно попростував додому.
Жвавий рух, що панував у тій порі на львівських вулицях, дивував і лякав його, як щось ніколи не бачене й загадкове. Куди йдуть ці люди? Над чим думають? Про що розмовляють? Він почав заглядати в обличчя прохожим, немов хотів вичитати в них відповідь на якесь вельми заплутане, трудне питання. Ось хлопці роєм висипались із школи, — кричать, скачуть, бігають, штовхаються, їх сміх лунає далеко. «Що це все значить? — питав сам себе Начко. — До чого це все? Який це має зв'язок із моїм теперішнім станом?» Питання про цей чи якийсь інший таємничий і недосліджений зв'язок почало, мов уперта муха, крутитись і бриніти в його мізку. «Що я завинив цій квітярці, що підносить до мене свої пригасаючі очі, своє зів'яле, виголодніле обличчя з таким кривавим, смертельним докором? А та панночка, що так швидко йде напроти мене, всміхаючись і вертячи хвостом шовкової сукні, — адже це очевидно, що вона хоче показати мені своє легковаження, свою погорду. Але за що, за що? Що я зробив їй злого? Чи, може, я вже дійсно такий таврований злочинець, що кожний відразу мусить пізнати, які гріхи тяжать на моїй душі? Ну, але в такім разі нехай мені це скажуть ясно, виразно, я готов знести кару, навіть найсуворішу. Сам її наложу на себе
