срібною лускою і легко порушуючи червоними, мов кров, плавцями. Почували себе тут безпечними, отже, ані думали ховатись від людського ока, але тішились так само весняним днем в огрітім сонцем місці, описуючи подовжні круги і від часу до часу підносячи свої великі голови догори й виставляючи на саму поверхню води свої беззубі писочки.
— Які вони прегарні! — гукнула Регіна. — Але що нас не бояться?
— Чого мають боятися? — сказав Владко, обіймаючи її стан і злегка притискаючи його до своїх грудей. — Адже знають, що їм не можемо нічого зробити.
— Ого! — гукнула Регіна, завжди схильна до опозиції. — А хто знає, може, ще завтра їстимемо котрого з них на обід!
— Що ж, це може бути. І дійсно, варто б попросити рибалок, щоб нам наловили цих риб. Ми ще не їли їх тут.
Та сільські рибалки, почувши про білі риби з червоними плавцями, лише головами покивали.
— Це, пане, мудра риба. Тепер не зловити її. Треба ждати, аж буде мутна вода.
Але Сян уже перестав бути мутним, тож треба було ждати на сльоту й повінь, а цього ні Владко, ні Регіна бодай не бажали собі. Отже, ходили постійно до виру і цілими годинами любувалися, дивлячись на ці прегарні створіння, хоч Регіна дуже часто споглядала їх не самим лише поетичним оком, але також оком хазяєчки, для якої риба тоді щойно гарна, коли знаходиться в кухні.
— Будемо їх мати! — гукнув радісно Владко. Він кинув був між громадку кленів пару окрайців хліба, і клені жадливо вхопили їх і, пару разів обернувши в писочках, з'їли. Великі клені хапали лиш великі окрайці, полишаючи дрібні пліткам і барбулям, що їх тисячі вертілись коло кожного каменя, немов улітку комарі в повітрі. — То я дурний, що досі не напав на цю думку! На вудку їх усіх виловимо!
На другий день прийшли обоє з вудками, та яке ж було їх розчарування, коли клені, що так само, як учора, хапали поодинокі окрайці хліба, не хотіли навіть дивитись на ті самі окрайці, завішені на гачках вудок. Вони доторкувались їх писочками або хвостами, цей або той пробував навіть брати їх до писочка, але в тій самій хвилині відскакував, немовби
