— Дай Боже добрий вечір!
— Дай Боже здоровля! — відповіли селяни.
Пан наблизився до них, і на його лиці заграв іронічний усміх.
— Го, го, самі матадори головачі, громадські мужі! Позволите сісти між собою?
— Сідайте. Тут у Йоськовім ванькирі місце кождому вільне.
— А так до вас до хати, то мені не вільно прийти?
— Милости просимо, як ваша воля. Ми не кусаємо.
— Ага, не кусаєте! — осміхнувшися, підхопив пан. — А так без кусання з'їсти б мене раді.
— Може, хто й рад, ми того нічим по собі не показали, — відмовив Яць Коваль.
— Не показали! Господи Тобі слава! — скрикнув пан. — А хіба ж то не ви бунтуєте громаду проти мене? Не ви дишете ненавистю на мене, відгрожуєтеся мені і моїй родині? Хіба ж то не ви отсе вже другий рік держите мене в селі, як заповітреного? Ніхто до мене не зайде, не поговорить…
— Маєте своїх підлизнів, ніхто їм не боронить ходити до вас і оббріхувати нас, — втрутив своє слово Дум'як.
— Костю! І ти так говориш? — з докором обернувся до нього пан. — Ти, що десять літ прожив у моїм домі.
— За свинопаса, — знов понуро втрутив Дум'як.
— Все одно, — мовив пан, — але все таки можеш сказати, що я старався бути для всіх селян батьком і добродієм.
— О так, таким батьком, що за чуба торгає та по плечах буком пише, і таким добродієм, що аж сльози в очах ставали.
— Засліпила вас злість.
— Чого нас мала засліпити? Яких ви нас виховали, таких маєте. Не подивуйте!
Пан помовчав хвилю, похитуючи головою. Його іронічний настрій якось проти його волі розвіявся, і він почав з людьми говорити «від серця».
— А все таки можете сказати, що я для вас не був злим паном. Інші гірші бували. Чи одного то з вас я порятував у тяжкім припадку, чи одному я на переднівку і хлібом, і грішми, й худобою вигодив? Гріх добро забувати.
— Ми були ваша челядь, ваша тягла худоба, і ще до того був цісарський припис — рятувати мужиків, аби вдержати їх у такім стані, щоб могли відбувати свої повинности.
