ти говориш! Се ж наша дитина.
— Неправда! Не може бути моя дитина! — кричав пан, забуваючи сам себе. — То якась хлопська дитина, яку тягне з двора під солом'яну стріху, до скіпок, вівсяного журу та чоловічих кулаків. Моя дитина ніколи б на таке не пішла.
— Таточку, — озвалася Галя, — а що мене мало тягти до тих кавалерів, яких ви мені раяли досі? Їх титули, що один граф, а другий барон?
— А хоч би й так.
— А один сточений хоробою, напівідіот, а другий п'яниця і картяр, що, видимо, тілько й спекулював на ваш маєток. Я вашого маєтку не хочу і не хочу бути його додатком та його жертвою. Я вже повнолітня і хочу йти за того, хто мені до вподоби. А запирати мене до монастиря, ані навіть держати мене в своїм домі проти моєї волі ви не маєте права.
— Не маю права! — аж скрикнув пан. — А ти відки до того приходиш учити мене права?
— Бо бачу, що ви його не знаєте, коли таке говорите. Я такими словами не дам себе залякати.
— Побачимо, чи се пусті слова. А поперед усього забирайся відси з покою. Що родичі скажуть, те й буде.
— Я родичів шаную, — сказала Галя, — але в таких річах, як замужжя, маю свою волю. І наперед вам кажу, не мучтеся ніякими нарадами. Я хочу бути Костева і буду Костева.
— Проти нашої волі?
— Тут я маю свою волю.
— Але ж я тебе прокляну! Я тобі ніколи благословенства не дам!
— То й не давайте. Обійдуся. Аби мене Бог благословив. І мама поблагословить.
Мати всміхнулася до неї, та не сказала нічого.
— Я тебе видідичу! Я тобі нічого в посазі не дам! Іди гола з моєї хати!
— І піду. Хата, в якій мене на силу хочуть держати, була б мені тюрмою.
— Ну, чи сказилася дівка! — кричав пан. — Що вона говорить! Се ти, анархісте, так збаламутив її! — обернувся він до Дум'яка.
— Я вам казав, пане, що я певний Галі, — відповів Ду-
