ням оповідав йому, як Дум'як розкохав його дочку і не посоромився прийти з мужиками і формально сватати її для себе. Панотець зразу не хотів вірити, щоб се було можливе в його парафії, а прочитавши панську «інтерцизу», аж за голову вхопився з непритворного обурення.
— Як же се можливо? — кричав він. — Адже се розбій на гладкій дорозі! Адже ті хлопи формально силують вельможного пана, силою відбирають вам єдину дитину! Я, яко духовний, не можу на се дозволити, мушу спротивитися сьому всею своєю повагою. Ні, то нечувана хлопська безличність! Такого ще не бувало і не буде ніколи. Я ні за що в світі не дам їм шлюбу.
— Гей, якби то було можна хоч церковною повагою розбити той шлюб, — зітхаючи, мовив пан, — то се було б дуже добре. Але боюся, щоб з того не вийшло ще гірше.
— А то що може гірше вийти?
— Що підуть жити без шлюбу, на віру.
— О, я того не стерплю, — крикнув завзято о. Квінтіліан і вдарив кулаком по столі. — Такої паскуди в моїй парафії не було й не буде. Я їх жандармами розгоню.
— Ну, отче, того не зробите, — відповів спровола пан Субота, — раз тому, що вона все таки моя донька і я кривдити її не дам, а друге тому, що й жандарм на ваше слово не піде робити безправства.
О. Квінтіліан почервонів, як буряк.
— Га, коли пан дідич так кажуть… і самі того хочуть… У мене в селі скоро трафиться такий соблазн, то я зараз шепну жандармові, і той як непишних розгонить. А коли вам се не на руку, то я…
Він аж задихався з несподіваного зворушення. Річ, зразу байдужа для нього, тепер набирала в його очах канонічної ваги. Він чув себе в праві не толерувати в своїй парафії нешлюбного подружжя. Се його душпастирський обов'язок, і від того він не відступить.
— Ну, ну, єгомость, — мовив, удобрухуючи його, дідич, — се ви вже говоріть кому іншому. Я ж тут знаю ціле село і добре знаю, що тут кільканадцять пар живуть отак без шлюбу, і ви зовсім спокійно толеруєте їх, лише під тим услів'ям, щоб вам раз на тиждень робили панщину. Ви думаєте, що я сліпий і нічого не бачу? Такий ви каноніст, як я канонік.
