нині всі, від малого до великого, бунтують, ну, але уряд видить усе те і не бачить у тім нічого небезпечного. А що ж нам робити? Як собі дати раду з тим хлопством?
— Я все своє, — відповів на се душпастир. — Як не можна правом, то треба йти лівим. Заваджає вам Дум'як, баламутить вам дочку, — найміть собі охочих, а такі все найдуться, пересядуть його десь уночі, поламають руки-ноги, розчереплять голову, і тоді відхочеться йому і бунтувати в селі, і женитися з двірською панною. Се у нас найліпший спосіб на такого неспокійного духа.
Пан Субота аж жахнувся, слухаючи сеї приятельської ради, вицідженої так спокійно, таким дружелюбним тоном. «Ну, попик! Ну, душпастир! — мигнуло йому в голові. — Мало чим гірші перед півстоліттям банди опришків організували та й самі на розбій ходили. Отакому звір не свою душу, а своє тіло, та й бувай здоров!» А потім промовив:
— Ні вже, отче, я іншої віри і на такі способи не подамся. А як ви не маєте інших способів на навертання грішників, то на такі способи я не бажаю вам успіха. Легко б я й сам міг опинитися під обухом, а в такім порядку чоловік ніколи не був би певний свого життя.
— Та я по щирости… так, по-сусідськи, — задриботів о. Квінтіліан, присуваючися до дідича і силкуючися взяти його руку, яку сей шарпнув геть від нього. — Пане дідичу, се ж я не зі злої волі… Знаєте, між людьми всяке буває, не раз годі інакше. А втім, я ж нічого так лихого не хотів.
Та дідич не говорив далі нічого, але, взявши капелюх, вийшов із попівського салона, не здоровкаючися і не подаючи господареві руки. Сей своїм звичаєм почав бігати по кімнаті, цмокаючи, спльовуючи та ляскаючи себе долонею по чолі:
— Ото з мене дурень! — говорив сам до себе. — Ото я з великої щирости показав себе пану в гарнім світлі! Ну, нема що сказати, в гарнім! Тепер він піде скрізь голосити, що руські попи — донощики та гайдамаки, без сорому і сумління. Ну, та, на щастя, при тім не було свідків, усьому можна заперечити. І все те задля дурного Дум'яка та його глупого сватання! А нехай собі бере тоту двірську телицю, буде мати з неї потіху. Що то мене обходить? Коли бо ні! Така вже свинська натура: аби лише прислужитися пану! Ей, Квінтіліане, не раз ти вже на тих прислугах попікся,
