бабське літо та виблискує до сонця своїми срібними нитками; се його мрії, його завидющі думи, що сіткою снуються по тих благословенних полях, се ті малесенькі павучки, що й тут шукають собі здобичі.
Ось перед ним село, і він ще дужче кулить свою фігуру, в'їздячи в громадську лісу, немовби чуючи тут якийсь ворожий дух для себе.
Його очі, мов руді миші, бистро забігають на кожде подвір'я, слідять за кождим рухом на вулиці, але лице набирає при тім якогось труп'ячого виразу, воно робиться, немов дерев'яне, байдужне і безучасне, тілько інколи якийсь злобний, холодний усміх розтягне його бліді, безкровні губи.
Та ось на вулицю вибігли діти, ціла юрба, і, побачивши незвичайну появу, раптом закричали в один голос:
— Біда їде! Гей, гей, біда їде!
Сей крик немов оживлює тихе село.
Тут і там скриплять двері і відчиняються хвіртки з подвір'я на вулицю, з вікон і з-поза плотів висуваються людські лиця і зараз покриваються тінню якоїсь непривичної для них суворості. Але ніхто не вітає панка на возику, не відповідає на його поздоровлення, лише ненастанний дітський крик в'ється довкола нього, мов рій чмелів, і супроводить його аж до другої громадської ліси, де кінчиться село. І супроводить далі, в опустілі поля й толоки, і ще й до ліса біжить луна та перекидається зичними окликами:
— Біда їде! Гей, там біда їде!
А потім злобні співи:
Гей, там на горбочку
Їхав дідько в черепочку,
А ми його не пізнали
Та й шапочки поздіймали.
А старші люди, поважні газди плюють на сліди його коліс на вуличній куряві та приговорюють:
— Щоб ти карк зломав! Щоб ти не дочекав більше їздити сюди!
А проминувши непривітне село, їздець скручує на міст і звільна підіймається на своїй біді на високе узгір'я, на якого краю червоніється панський двір. Не перший раз він тут гостює, та сьогодні має надію довести своє діло до ладу.
