я, пощо я пустив із ним свою дитину? Видно, Бог мене хотів покарати і відняв мені розум, заглушив моє батьківське серце і воно дало мені розстатися з нею, мов на одну днину задля якогось любого візиту у сусідстві. А тепер ось тобі, старий дурню! Тепер жалуй, і плач, і хоч по стінах дерися, ніщо вже не поможе.
На пана Суботу від самого початку острої зими часто находили такі припадки смутку й меланхолії, але ще ніколи вони не були такі сильні і болючі, як сьогодні, сеї зоряної, а так зловіщо тихої і глухої ночі. Він похилив чоло на стіл і важко розплакався, а виплакавшися і обтерши хусткою мокрі очі, немов рішившися на щось страшне і неминуче, підійшов до вікна, відчинив його, невважаючи на тріскучий мороз, і вихилився з нього горішньою частю тіла надвір.
На нього вдарило морозом, але він не чув його дотику на своїм горючім лиці. Він вухом ловив бездонну тишу, поринав у ній, як нурок у морській безодні, та не мав надії ані дна дістати, ані назад вернутися. Отак немов одубів на довгі мінути.
Але слухай! Що се? Чи тиша різдвянської ночі прокидається зі сну? Чи то в ній починає чутно битися її таємне серце?
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Зразу неясно, мов крізь сон, доноситься до слуху пана Суботи. — Що се таке? — повторяє він безтямними [устами].
— Се в тебе самого так серце б'ється, — шепче йому якась несміла думка. Та він прислухається ліпше, — ні, неправда! Його серце б'ється якось ліниво, звільна, мов обезсилене болем, а те, там, у бездонній глибині різдвянської тиші стукає цупко, швидко, тричвірковим тактом:
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Що се може бути? Стукіт робиться чимраз виразніший, але темпо його все рівне й однакове, як стукіт доброго годинника. Все ближче! Все ближче! Пан Субота знов вихиляється з вікна. Його зір панує згори над широким простором дороги, що веде з міста до Грушатич. Дорога лежить мов довга, проста борозна на білому полі, але вона спить глибоким сном,
