приходила. «Позичте хлібеня! У мене вчора вийшов хліб, а нині при святі ніяко було печи!» Ото ми ту кметиця надійшла!
— А ти що? Позичила-сь? — запитав грізно Гутак.
— Не дурна! Також! — відказала поквапно Гутачка, боячися бодай тіні гніву свого чоловіка. — Ще лиш троха хибло, що-м їй ожогом дверей не вказала. Хіба-м ся до так не досить нашастала? І яка вдяка за тото? Не треба ми й їх роботи, ані їх ласки! — Гутачка говорила ще довше в той спосіб, а Гутак за тот час із цілої сили працював над пирогами, котрі один за другим впадали «во преисподняя» його нутра. Вкінці остановився і, обтираючи затовщені пальці об обрус та облизуючи губи від сметани, сказав важно та спроволока до жінки:
— Чуєш, Анно, що ти кажу! Віднині не важ ми ся давати їм нічогісінько! А скоро би-м що спостеріг, аби й найменчу крахтиночку, то уважай, що твоє безголов'я! Тогди, я їм вистрою! З голоду згинут! По жебрах підут, — най знают, хто я!
Хто би був в тій хвилі уважав на Гутака, був би немало зачудувався над дивним контрастом його слів і його зверхньої подоби і виразу його лиця. На вид зівсім спокійний, навіть маленька усмішка мов тінь перемчала по його губах, а слова його падали такі грізні, такі тверді, а заразом спокійні, мов удари обуха о дерев'яну колоду. Відтак, безпосередньо по висказаній погрозі, Гутак подякував Богу за його ласку і дари, встав від стола і оперся мовчки о варцаби вікна. Жінка, не говорячи й слова, зачала запрятувати зі стола.
Сонце вже геть було нахилилося до заходу. Чорні хмари вкрили його, заповідаючи на ніч уливний дощ. Крайчики їх світилися бурим, червоножовтим світлом, котре в нутро чоловіка вводить якийсь неприємний розлад, якийсь непокій і недовільність. І Гутак досвідив того на собі. Він недовго стояв при вікні, хоть то було його любиме місце. Обернувся на хату, де жінка що припрятувала, з великою довільністю спостеріг, що постіль уже приладжена, і своїм звичаєм він сей же час ляг передріматися пообіднім, здоровим сном. Правда, образи і вражіння нинішнього дня якийсь час ще снувалися йому поперед затулені очі, но небавом все перейшло в темну, неподвижну масу, з котрої виходив легкий усипляючий шепот, мов журчання потічка по круглих камінцях межи зеленими, цвітистими берегами. Тінь Хохлачика перемкнулася, мов хмарка по чистім небосклоні, по півсонній уяві
