леньку зріс межи чужими людьми, що ніколи не зазнав постячої руки, ні люблячого серця матері.
— А ти, паничу, куди ходиш? — відізвався до нього Гутак, уходячи в хату та обтріпуючи змочений капелюх.
— А куди ж би-м мав ходити? От-єм троха постояв на вигоні, а відтак-єм на хвильку зайшов до Хохлачика.
Губи Гутака здригнули. Зморщивши брови, він гнівно запитав приймича:
— А чого ж ти там потребував?
— Та нічого. От-єм зайшов: «Добрий день!» Та й далі.
Мирон говорив не запинюючись, не теряючи своєї смілості, ні своєї веселості, хоть і бачив гнів на чолі господаря.
— Чуєш, небоже! Понині стало! — сказав твердо Гутак. — Не важ ми ся більше там заглядати! Розумієш?
— Та чому ні? Розумію.
— А нині підеш з кіньми на ніч у Радичів.
— Та добре. Лиш от злива, худоба перемокне. Аби, борони Боже, що не зашкодило.
— Вона незадовго уймеся! А попасти конче треба. Завтра треба буде від'їхати до міста, до присяги. А годувати їх нема чим.
Поволі ставало живіше у хаті. Огонь палав у печі і кидав своє мигкотячо світло на вікно і противолежачу стіну. Анна, служниця, видоїла корови, позливала молоко у горнець і внесла його до хати. Увійшов і Федьо, штильгукаючи та всміхаючись. Анна, швендяючись мимо нього з ситком у руці, не позабула кинути на нього напівгнівним, а напівхитрим поглядом, за котрий Федьо віддячив їй не зовсім легким штуркненням у бік. Напослідок увійшов і Трофим, хлопець около п'ятнадцяти літ, у великій, старій шапці, котра опиралася на його ухах і носі, закриваючи тим способом перед його очима всю суєту і злість світову. Він держав у руках ліскову ломаку, котру кинув під лаву. Сам, позбувшися з голови важкої кучми, засів мовчки у кут на запічок і, страшно соп'ячи, принявся розмотулькувати із сухих, заболочених ніг волоки від ходаків.
— А що? — спитав Гутак, сидячи по конець стола. — Ци попаслася худоба? Куди-сь гонив?
— А он по Мочарах. Там трави у коліно.
Тимчасом у хаті гамір ставав чимраз живіший. Мирон сміло запитав Гутака, чи вибрали його за війта, а Гутак на
