Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/362

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ігій на тя, криваку поганий! О, чудо чудне! — воркотала вона, хоть, очевидячки, тепер бодай не мала до того найменшої причини. — І десь, мерзенник, все ся мене чіпає та й мене! Чого він потребує від мене? Бігме, коби ми ще щось такого, то не буду питати… так го замалюю, що ввидит!

— Ну, ну, добре, що не осліпне! — відозвався на споді грубий голос, а за тим Анна почула протягле реготання.

— А ти чого ту, мерзо світу? Чого ти ту потрібно? Не можеш там пильнувати оборога? Ей, як хто сіно закраде, будеш ти собі мати! Певно, ти господар ще й другу ногу вломит!

— Ta-бо не кричи, Аннуню! — підлизувався Федьо, лагодячи, кілько міг, свій воловий голосок. — Чого кричиш? Таже як мене буде бити, то тебе боліти не буде! А видиш, я такой ліпший! Прийшов-єм і ід тобі подивитися, ци ся, бідненька, не боїш сама?

— Аби-сь знав, що ся троха побоюю! Най-но, як який злодіїще зайде, що тогди зроблю?

— А видиш! — говорив Федьо. — Ци я не казав. От, добре-м зробив, що-м надійшов. Не правда?

І Федьо, намацавши потемки драбину, принявся осторожно лізти на шпихлір.

— Ну, а тебе чого сюда мара несе? — шептала Анна уривисто, но заразом з певною м'якістю в голосі.

— Ба, як то чого? Тадже треба обдивитися, ци де злодій не пропоров стріху. На чорта здасться й твоє пильновання, як заснеш, а він крізь діру геть китиці повитягає.

— Та йди, йди, я вже сама обіздрю, ци де нема шпари!

— Е, ти дуже прудка, Аннунцю серденько! — говорив Федьо, підлазячи чимраз вище по драбинці догори.

Місяць саме викотився в повнім срібнім блиску на небо. Сонна природа немов стрепенулась у його світлі, проглипнула на нього мокрими тужливими очима і знов спокійно затонула в розкішний сон. Серед рівнини темнілася Слобода на високім горбі, облита з двох сторін невеличкою рікою і оперезана високими, уривистими берегами, котрих боки із жовтої глини видавалися в блідім полусвітлі, як золотий широкий пояс на стані розкішної красавиці. Та й пишна ж бо красавиця, тота Слобода! Її десять хат і кільканадцять будинків господарських, кинені, неначе случайно, на вершок горба, обтулені