Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

не було дуже ясно, але зато тепло. Промерзлі хлопці стали коло печі, щоб зігрітися. Гикавка стискала їх горла. На розмаїті питання, які задавав їм керкермайстер, вони не відповідали нічого, тільки спідлоба, мов зловлені в лісі молоді вовки, поглядали на свого нового пана.

— Дике воно, перелякане, занедбане, прибите нуждою — і це має суддя судити? — мовив далі сам до себе керкермайстер, ходячи по канцелярії і від часу до часу поглядаючи на хлопців. — Не їх я судив би, але їх батьків, що на такий шлях їх пустили.

— Ми не маємо батьків! — відізвався раптом Владко напівзухвалим, напівжалібним тоном.

— А, так, то ясна річ! — гукнув керкермайстер, немов урадуваний, що прояснилась йому одна загадка. — Сироти, без батька, без матері, хто про них має дбати! Ну, але досить вам уже стояти коло печі, ще катару наберетесь! Ходіть сюди, скидайте ті свої мокрі шмати, тут маєте сухі, переодягніться.

Коли хлопці переодягалися в однім куті канцелярії, керкермайстер сів на своїм урядовім кріслі і, вписавши, що було треба, до своєї книги, звернувся до ключника.

— А що, пане Трапішевський, скільки ж то цуваксів прибуло нам сьогодня?

— П'ятнадцять, прошу пана керкермайстра.

— О, то багато, то багато! А маєте яке місце, щоб куди цих хлопчиків помістити?

— Або я знаю, прошу пана керкермайстра? Може, одного на 45?

— Але ж там уже є п'ятнадцять!

— А один міг би піти на 15.

— Але ж там також уже 10, хоч це казни тільки на 8, так що двох мусить спати на підлозі.

— Ну, то дам одного…

В тій хвилині Владко, лише в сорочці та штанах, що, шиті на дорослого, волоклися за ним по землі, приступив і перервав мову ключника.

— Прошу пана керкермайстра, — сказав він благальним голосом, — я просив би дати нас обох разом.

— Обох разом? — сказав здивований цією зухвалістю ключник. Бачиш його! Чого він хоче! Обидва належать до однієї