закусив Владко, щоб не крикнути, гадаючи, що дід зараз на вступі Бог знає що задумує з ним зробити. Одначе дід, притягнувши його близько, лівою рукою відложив набік ліру, а потім почав обома руками обмацувати Владкове волосся, чоло, обличчя, плечі, незвичайно старанно й систематично, як вправний купець обмацує худобину, яку має намір купити. Потім він нахилився і обнюхав голову хлопця, втягуючи носом запах його волосся, немов собака, що нюхом висліджує слід звірини.
— Як називаєшся? — запитав дід.
— Владко Калинович.
— Владко… Владко… Владко Калинович, — звільна повторював дід, немовби вчився напам'ять цих слів.
— А скільки маєш літ?
— Десять.
— А яке маєш волосся?
— Чорне.
— Чорне! А, я так і думав. І я мав колись чорне волосся. Це гарно. Ну, а другий де?
І знов простягнулася довга рука в порожній простір, поки не намацала Начка.
— Це мій брат Начко, — сказав випущений і осмілений трохи Владко, а тимчасом дід робив з Начком ті самі маніпуляції, що й з ним попереду.
— Начко… Начко… Начко Калинович, чи так?
— Так, — промовив стиха, несміливо Начко.
— А ти скільки маєш літ?
— Також десять. Ми близнюки.
— А яке маєш волосся?
— Біляве.
— Ага, бачиш його! Біляве! І це гарно. Моя жінка мала біляве волосся — гарна була. А за що вас сюди привели?
— Ми ходили красти картоплі, — мовив відважний Владко, — аж тут господар зайшов нас іззаду та схопив обох у руки.
— Обох! — живо вигукнув дід. — А це як?
— Ми не мали куди тікати, — отже, ми обидва кинулися на нього. Ми думали, що як разом ударимо на нього, то, може, повалимо його на землю.
— А бачиш його! Що за хитрі хлопчаки! І хто сподівався б! — мовив очевидно вдоволений дід, і його сліпе обличчя
