чепитись до Семка Тумана! Та сьогодні! сьогодні моє в'яне, а його цвіте!
Нарешті одного дня прийшов ординанс із листочком у руці й закликав Семка Тумана до суду. Затремтів старий, зблід іще більше, ніж звичайно, — майже від року не кликали його до судді! — і, перехрестившись, пішов, а ординанс вів його попід руку. Перший раз від часу свого арештування брати лишилися самі з собою. Мовчали хвилину, немов збираючи думки та поглядаючи один на одного.
— Цікаво було б знати, — почав нарешті Начко, — що за протокол складатиме там наш старий!
— А ти як думаєш? — спитав Владко.
— Думаю, що там мусить бути щось страшне, коли хрестився при виході.
Їх дальшу розмову перервав вхід керкермайстра. Не бачили його хлопці ще від того дня, коли грілися в його канцелярії, і здивувались немало його приходом, а навіть трохи перелякались. Але пан керкермайстер усміхався так добродушно, був, очевидно, такий добрий і ласкавий, що від самого його виду минула їх боязнь. Кивнувши ключникові, що з покірною міною стояв при відчинених дверях, щоб віддалився, керкермайстер примкнув двері, а потім, звертаючись до хлопців, промовив:
— Ну, що ж, хлопчики, як вам живеться?
— Добре, прошу пана керкермайстра, — відповів Владко.
— Кликали вас до суду?
— Ще ні.
— А як годитеся з дідом? Не робите йому пустощів?
— Ні, — відповіли хлопці.
— І він вас не б'є?
— Ні, борони Боже!
— Це гарно. А втім, я сподівався по вас цього. Ну, а що ж робите цілий день?
— А що ж маємо робити? Сидимо. Часом дід співає або оповідає щось, то слухаємо або вчимось його пісень.
— А гарні пісні знає дід?
— О, дуже гарні! — з захопленням крикнув Начко. — Не знати, що дав би я, якби я вмів усі напам'ять!
І по тих словах Начко сховав обличчя за плече брата, немовби соромився свого запалу.
