у Євгенієве лице і слідили кождий найменший рух, кожду ледво замітну зміну виразу.
— Мене ся справа не обходить зовсім, — холодно мовив Євгеній, — бо буркотинці від учора перестали бути моїми клієнтами. Можу запевнити пана маршалка ще раз словом чести, що таких слів, як тут мені передавали пан маршалок, ані подібних слів у такім сенсі я селянам не говорив. Наша розмова йшла зовсім на іншу тему.
— А вільно спитати, на яку? — підхопив пан маршалок.
— Дарують пан маршалок, сього я не можу сказати. Коли селяни схочуть, то можуть сказати, я їх до секрету не зобов'язував, але я сам не можу сього сказати. Але коли б мені вільно було порадити пану маршалкові так, по щирости…
— Прошу, прошу!
— То я також порадив би відступити сю толоку селянам.
— Так?
— Справа спорна, нема сумніву, але накілько я її знаю, селяни можуть виграти.
— Чи справді?
— Се моє переконання, якого я набрав, простудіювавши докладно акти.
— І ви радите мені уступити добровільно.
— Се моя рада. Розуміється, коли…
— Коли що?
— Коли се для пана маршалка можливо, — відповів спокійно Євгеній.
— А то як ви розумієте? Чому би мало бути неможливо?
— На се питання пан маршалок борше могли би мені відповісти, ніж я пану. Різні бувають причини.
Пан маршалок устав. Розмова зачинала йому не подобатись. Він ішов сюди зовсім з іншим наміром. Він бажав відразу розбити, здемаскувати Євгенія, любуватися його заклопотанням, коли побачить, що його бунтівницька агітація серед селян відкрита, зраджена тими, кому мала вийти на користь. Для більшого ефекту він навіть прибрехав добру пайку в справді наївнім та лукаво-підхлібнім оповіданню селян. А тимчасом він побачив, що Євгенія не так легко збити з пантелику, побачив надто, що його власна брехня відібрала йому значну часть тої певності і смілості, яка була би потрібна для повалення такого зручного противника. Він чув якусь оскомину
