становляючись, що і пощо, він хопив капелюх, замкнув за собою покій і вибіг надвір.
Він біг звісною дорогою, навіть в думці собі не покладаючи, щоб вона й сим разом могла щезнути, як колись-то. І справді, вона сиділа на лавочці, все вдивлена в його вікно, немов ждала його. Коли наблизився, вона не здивувалася і не збентежилась, немов ждала його. Коли тремтячим голосом поздоровив її, вона мовчки подала йому руку, обтягнену чорною нитяною рукавичкою. Він стиснув сю руку — не мав відваги піднести її до уст. Потім станув перед нею і мовчки дивився на неї.
— Прошу, сядьте коло мене, — промовила вона.
Він сів.
— Так от як ми зустрічаємось! — промовив ледво чутно.
— Як вам поводилося?
— Хорий був.
— Що ж вам було?
— Вас не міг забути.
Вона зупинилася на ньому довгим поглядом.
— Невже се так дуже боліло вас?
Усе наболіле прорвалося в його душі.
— Пані, я тисячу разів на день проклинав і благословив вас. Я блукав мов безумний, шукаючи вас. Я пересилював себе, а проте не міг вирвати вас із своєї душі. Я доходив до того, що починав вірити в чари, в уроки, які ви мусили кинути на мене. Я осуджував вас у душі як злочинницю, що зруйнувала моє життя, змарнувала найкращий скарб мойого чуття, — а рівночасно кланявся вам як найвищій святощі мойого життя.
— Ваші благословенства лишилися при вас, — мовила сумовито Регіна, — а ваші прокляття досягли мене.
У Євгенія похололо на серці при тих словах.
— Мої благословенства! Пані, звістку про ваше замужжя я тяжко відхорував. Та й потім — кілько разів я нарікав на долю, що дала мені видужати з тої хороби! Кілько разів моя рука простягалася до револьвера, щоб одним вистрілом зробити конець усьому тому. Я опинився мов моряк серед моря без компаса. У мене не стало мети життя, не стало тої остроги, що додає енергії.
