— Овва! Овва! — цмокнув Вагман. — Ну, і що далі?
— А нині рано сам маршалок був.
— Що?
— Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.
— Овва! — скрикнув Вагман, чудуючись.
— Балакали щось, але не дуже довго.
— Ну, ну!
— Маршалок вийшов, а по якімсь часі адвокат вибіг щодуху і довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивився крізь шпару в паркані, але розмови не міг чути.
— Що то за пані?
— Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.
— Стальського жінка? Плакала перед ним?
— Ні, не видно було. Говорили живо, далі вона встала, ніби загнівана, і пішла, не прощаючися з ним.
— Гм! Гм! Ну, і він поїхав?
— Поїхав о п'ятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати у отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотині.
— Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
— Та нічого.
— Не був ніхто у вас?
— Був пан Шварц.
— Хто? Пан…
— Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.
— А він чого хотів?
— Питав за вами.
— За мною?
— Так. Питав, чи буваєте часом у нашого адвоката.
— А ви що сказали?
— Я сказав, що ні.
— А пощо йому треба се знати?
— Не знаю.
— А про адвоката не питав нічого?
— Та питав. Чи богато людей до него приходить? Чи він ночує дома, чи пізно приходить уночи? Чи бувають у него які дівчата? Чи приймає гостей?
— Треба пильнуватися того панича. Як буде вас ще що
