думав собі: спитаю пана офіціала, може, пан знають.
— Що ж, небоже Баране, ксьондз єзуїт, певно, на тім ліпше знається, ніж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміявся з того. Але тепер…
— Що, ви також переконалися? — спішно, пошепки спитав Баран.
— Переконався — не переконався, але хотів би переконатися і на се потребую твоєї помочі.
— Ну, що, що?
— Бачиш, запросив я його вчора вечером, на свою біду, до себе додому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив мені жінку.
— Як то збаламутив?
— Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тілько подивився — і жінка здуріла. Всю ніч не спала, а все ходить по покою і говорить, ніби сама до себе, ніби до нього. Тільки й чути: «Слухай, Геню» та: «Слухай, Геню». Що вже я уговорював, щоб ішла спати — де там! Ходить, як одуріла.
— Господи! — з переляком крикнув Баран. — Адже ж, очевидно, нечиста сила.
— Та боюся, чи не очарував він її так, як то, знаєш, буває, що жінка втікає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і все.
— Очарував! Очарував! — шептав Баран, киваючи головою.
— Кажеш: очарував? Хіба ти знаєш щось?
— Авжеж знаю. Адже сьогодня перед полуднем розмовляли обоє отут у саду.
— В саду? Прилюдно?
— Ну, в саду було майже пусто. Я дивився крізь шпару в паркані. Поговорили і розійшлися.
— А вона до нього до покою не ходила?
— Ні.
— Слухай, Баране! Ось тобі від мене маленький завдаток (і Стальський втиснув йому в долоню срібного ринського), допоможи мені в тій справі. Як ще раз зійдуться — чи вдень, чи вночі, у себе чи де — дай мені знати. Я тобі віддячуся.
— Та добре, — мовив Баран, ховаючи гроші.
— Але нікому не кажи, що я просив тебе!
— Розумію, розумію.
— А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як
