свіжих могилок на кладовищі, що темним чотирикутником розстелилося оподалік від села і манячіло своїми дерев'яними хрестами та капличкою на середині, показував, що о. Зварич власне вертав від похорону. Порівнявшися з купою людей, Євгеній привітався, велів жидові їхати наперед і заїздити на попівство, а сам зліз із брички і пішов пішки разом з панотцем і селянами.
— Що у вас, похорон був? — запитав він.
— О, так, похорон, — якось мов нерадо буркнув о. Зварич.
— Та й не один, — додав хтось із селян.
— Мруть хіба в селі?
— Ну, та… померли.
— Слабість яка? Пошесть?
— Ще гірше.
— Як то?
— Пошесть цісарсько-королівська, патентована.
— Що се ви, отче? Загадками говорите.
— Ба ні, що правда. Адже отсе вертаємо з такого похорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дітей нараз.
— Дифтерія? — не без легкого страху промовив Євгеній.
— Ні. Здоровісінькі були.
— Ну, через що ж померли?
— А, бачите, ведлуг пшипісу[1]. Фізик приїхав віспу щепити і защепив усі діти зопсованою коров'янкою. Замість віспи прищепив гангрену — і отсе сьогодні семеро ми їх поховали. А п'ятеро ще мучиться.
— Боже! — скрикнув Євгеній.
Селянки, що йшли позаду, всі голосно захлипали і піднесли фартухи до очей. Чоловіки йшли понурені, мовчки.
— Слухайте, пане, — промовив згодом один селянин. — Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак… три роки мав… як чічка, пане, як золото, хлопчик…
Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.
— Адже я не ручу за себе. Ану ж мені туск прийде до голови і я ще сеї ночи візьму сокиру за пояс і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як га-
- ↑ [За приписом].
