і сполоскана згори додолу потоками дощівки, що текла з дірявих ринов. Сіни широкі вели на вузьке, темне і брудне подвір'я, завалене якимись старими бочками та поломаними возами. З сіней направо й наліво йшли сходи на перший поверх, де находилися канцелярії і зала розправ; і сходи, і стіни, і коридор на першім поверсі, і зала — все було брудне, запорошене, заболочене, занедбане. Дерев'яна підлога на коридорі була попротирана ногами так, що в многих місцях крізь дошки видно було голу цеглу; поруччя на сходах було слизьке від бруду; повітря всюди було сперте, затхле і нездорове, хоч у одинокім вікні, що з коридора визирало на якийсь поганий заулок, були вибиті дві чи три шиби.
Євгеній прибув до суду пів до дев'ятої і застав коридор повний селян, міщан, жидів, жінок і мужчин. Деякі сиділи на сходах, інші стояли на коридорі, держачи капелюхи в руках; жиди шваркотали щось, жінки зітхали важко, хрестилися та шептали молитви. Всіх очі від часу до часу позирали на двері зали розправ, відки мав появитися «пан секретар», щоб виклика́ти справи, які сьогодні на деннім порядку.
Євгеніїв клієнт, громадський радний із одного з поблизьких сіл, гарний, чорновусий мужчина яких 35 літ, побачивши свойого адвоката, протовпився до нього, привітався з ним і, відводячи його троха набік, шепнув:
— Усе добре, прошу пана адуката.
— Що добре?
— Та з моєю справою.
— А що, відступив жид від оскарження?
— Е, ні!
— Свідків маєте?
— Свідків? Яких свідків? Жид має свідків.
— Але ж ви мали мати своїх.
— Нащо?
— Ну, щоб посвідчили вашу невинність.
— Мою невинність? Але ж я не потребую її посвідчувати. Я таки набив жида.
— І признаєтеся?
— А певно.
— Ну, то що ж доброго вам трафилося?
— Най лише пан адукат питають жидових свідків, за що я його набив.
