— Так.
— Будемо старатися, щоб якнайшвидше прийшов на чергу. Прошу пана совітника!
Пан Страхоцький, почувши сей голос, покинув свою каліграфію і подроботів на своє місце.
— Ага-га, зачинаємо, зачинаємо! — пищав він, сідаючи.
— Возний, закличте — хто там перший? — ага, Митро Бабій і Олекса Чапля, — мовив практикант.
Возний отворив двері зали і крикнув до сіней:
— Митро Бабій і Олекса Чапля!
В сінях залопотіли важкі чоботи, і по хвилі ввійшли два селяни в латаних кожухах, поклонилися низько і станули при дверях. При їх виді лице судді Страхоцького з добродушно-заляканого зробилося якимсь тупо-жорстоким.
— Ближче сюди! — запищав він.
Селяни зробили два кроки і знов зупинилися.
— Ближче сюди! — знов запищав суддя і почервонів на лиці.
Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі і, попихаючи, поставив перед судейським столом.
— Чого вам треба? — запищав до них Страхоцький.
Селяни поклонилися.
— Та проше ласки найяснішого трибуналу, нічого!
— Як то нічого? Адже маєте нині термін!
— Так, так.
— За образу чести, — докинув практикант.
— Ага, за образу чести, — мовив суддя.
— Та то проше найяснішого трибуналу — яка то образа була? Він мене назвав злодійом, я його назвав злодійом, — ну, то вирівнялося. Він мені, вибачайте, матір спаплюжив, я йому спаплюжив матір, ну, то жадній кривди нема!
— А за що ж ти його заскаржив?
— Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялістом, а я того не міг стерпіти.
— То така тяжка образа?
— А так. Скавзував мене на ціле село.
— А що ж тото значить?
— Та то ніби, що я десь церков обікрав.
— Та не брешіть-бо, куме! — перервав йому другий селянин. — То лиш вам так наговорили! То зовсім так не значить.
— А що ж то значить? — запитав суддя.
