— Та знаю.
— І як же ти смів його бити?
— Бо мусив.
— Як то мусив?
— Бо він би був мене набив.
— Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?
— Бо кинувся на мене з колом.
— То най би був бив, а ти б його був заскаржив.
— Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.
— Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?
— Неправда, прошу високого трибуналу, — мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові. — Відки він знає, що я хотів?
— А видиш! — мовив Страхоцький до Ілька. — Лейб каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? — обернувся він знов до Лейби.
— Він перший ударив мене.
— А ви його вдарили?
— Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.
— Брешеш, жиде! — крикнув Ілько.
— Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.
— Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей, — буркнув Ілько.
— Мовчи, хлопе! — завищав суддя. — Ах ти, поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лається перед судом! Кличте свідків!
— Перепрошаю пана совітника, — відізвався Євгеній, — я хотів би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.
— А, прошу, прошу! — поквапився суддя.
— Пане Лейбо, — мовив Євгеній, обертаючись до Лейби, — ви ще досі не сказали нам, де то була та бійка?
— Де була? Де була, то була, а бити не вільно.
— Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти мені на моє питання.
— Що я буду пану відповідати! — буркнув жид і відвернувся лицем до судді.
— Прошу занотувати в протоколі, що пан Лейба не хоче
